Януш Корчак.  Виховання серцем

     Згадка про Януша Корчака натрапилася мені у мандрах інтернетом на Різдвяних святах, і важко, мабуть, знайти більш відповідну моменту особистість. Ця людина ще за життя набула слави і визнання десятків, якщо не сотень, тисяч людей, пройшла через пекло, яке мало хто бачив, встояла перед найбільшими спокусами цього світу, і навіть своєю смертю поборола смерть.

     Я була вражена його творами і долею ще у далекому дитинстві, і, мабуть, завдячую йому частиною того, ким я стала, коли виросла, і ніколи не шкодувала, що ще малою пізнала радість і смуток короля Матіуша і його духовного батька – Януша Корчака.
     Дякую вам, Старий Докторе!



              ВИХОВАННЯ СЕРЦЕМ
     Януш Корчак (пол. Janusz Korczak, справжнє ім’я – Генрік Гольдшміт, пол. Henryk Goldszmit) – польський педагог, лікар, письменник та мислитель, народився у Варшаві у 1878 році, а помер у 1942 в Треблінці (один з чотирьох головних «таборів смерті» на території Польщі), у газовій камері разом із 200 дітьми – вихованцями його «Будинку сиріт». Старий Доктор (ще один псевдонім Генріка Гольдшміта) не міг урятувати своїх дітей, але він і не залишив їх самих перед лицем смерті – так само, як і не залишав їх перед лицем життя. Його ім’я стало символом педагогічної мудрості і сили духу, героїчної та щирої любові до дітей. Саме Януш Корчак заговорив про права дитини задовго до того, як ООН прийняла Декларацію про права дітей (при цьому у Корчака ніколи не було своєї сім’ї та дітей).
     Свою діяльність Корчак починав лікарем у дитячих лікарнях. Саме там він побачив, «з якою гідністю, по-дорослому і мудро вміє помирати дитина…» і проникнувся любов’ю до дитячої душі. Після чого, відвідуючи дитячі притулки по всій Європі, поставив собі за мету: забезпечити знедоленим дітям достойні умови життя. У 1911 році Януш Корчак створив у Варшаві «Дім сиріт» (своєрідну дитячу республіку) та керував ним до кінця життя, залишаючись вірним своїм дітям навіть під час гітлерівського холокосту. Корчак відхилив усі пропозиції шанувальників свого таланту вивести його з гетто та сховати у іншій частині Варшави.
     Корчак написав більше 20 книг, вкладаючи у них свій досвід лікаря та педагога. А ідеї його головних книг – «Король Матіуш Перший» (для дітей), «Як любити дітей» та «Право дитини на повагу» актуальні й дотепер, хоча й були написані ще на початку минулого століття. До речі, книгу «Як любити дітей» було написано під час його перебування в Україні під час Першої Світової війни у 1914-1918 роках.
     Педагогічну концепцію Корчака можна звести до одної простої істини: треба любити дітей. А як це робити – про це змушують замислитися його книги та особистий приклад. У книгах Януша Корчака ви не знайдете порад щодо «догляду та виховання» або рекомендацій щодо «вирощування слухняних геніїв». Він вчить батьків слухати своє серце. Чи не тому педагогіку Корчака називають педагогікою серця? Чого тільки варта організована ним дитяча республіка…
              «Дім сиріт». Щасливих!
     Аналогів «Дому сиріт» цього легендарного педагога у Європі не було. Створений у 1911 році на кошти небайдужих заможних людей, «Дім сиріт» став справжнім домом не тільки для 200 дітей, але й для самого Корчака – до самої смерті. Під час війни притулок був своєрідною оазою доброти серед загального зла і руйнування. Корчак, як міг, підтримував дітей – не давав їм падати духом. А ще вчив їх любити і поважати себе, людей, і, звичайно ж, праці та оптимізму. І усім їм допоміг стати достойними людьми. Як? Справа у тому, що «Дім сиріт» жив за особливими правилами…
     Дитяче самоврядування. У притулку діяв дитячий товариський суд (а при ньому ще й рада), рішення якого були обов’язковими і для керівництва будинку. Причому «підсудними» могли стати не лише діти, але й вихователі. Дитячий суд був судом без покарань, оскільки у дитячій республіці вважалося: «Якщо хтось зробив щось погане, краще за все простити його. Якщо зробив погане, бо не знав, що це погано – тепер знатиме. Якщо зробив погано неумисно – у майбутньому буде обережнішим. Якщо зробив погано, бо йому важко звикнути – намагатиметься більше не робити цього. Якщо зробив погано, бо його підмовили – більше не послухається».
     Поведінка. Бійки у цій громаді не заборонялися, але вводилися обмеження: сильний не може бити слабшого, не можна використовувати небезпечні предмети – виховувалася «шляхетність поєдинку» (як у аристократів), і ганебними були помстливість і жорстокість.
     Праця. Прибирання діти робили самостійно, усі володіли навичками самообслуговування.
     Система стимулів самовиховання теж була розвинутою. Наприклад, існували «списки раннього вставання» та «списки бійок», «списки подяк» та «вибачень», поштові скриньки для спілкування з вихователями та товаришами, «шафа знахідок» (усі ці педагогічні прийоми рекомендують і сучасні психологи).
     Симпатії. Особливо цікаві «плебісцити доброти та антипатії» – щось на зразок таємного голосування, коли діти оцінюють ставлення одне до одного, і таким чином виявляються симпатії та антипатії у групі. Наприклад, кожну дитину одногрупники оцінювали по шкалі: «товариш», «мешканець», «байдужий мешканець», «обтяжливий новачок», і т. п.
     Але найголовніше: у «Домі сиріт» не було жодних криків та примусу з боку вихователів – тільки особистий приклад, авторитет, бесіди та любов.
           Любов – це…
     Корчак вважав, що виховання, у першу чергу, – це процес постійного пізнання дитини і розвитку її природних здібностей плюс повага до її особистості. Він писав про те, чого нам сьогодні так не вистачає – про любов до дітей. Причому не любові-виховання-доглядання, а любові-розуміння, любові-самовідданості, любові-прийняття. А ще – відвертості, мудрості та моральності, дбайливого ставлення до великого серця маленької людини. А ще розуміння того, що діти мають право на власну думку і навіть на протест. Януш Корчак підкреслював: «Треба вчити дитину впізнавати неправду, цінувати правду, і не тільки любити, але й ненавидіти, не тільки поважати, але й зневажати, не тільки погоджуватися, але й обурюватися, не тільки підкорятися, але й бунтувати». Адже діти – це, в першу чергу – люди. Більше того, діти, на переконання педагога, насправді мудріші за дорослих – чистіші і глибші: «Дитина у сфері почуттів перевершує дорослого, у нього немає гальм. У сфері ж інтелекту дитина не поступається дорослому, просто йому не вистачає досвіду… Не узагальнюйте, не абсолютизуйте, немає «дітей взагалі», у процесі виховання ми маємо справу із конкретними індивідами. І тому кожен із них потребує індивідуального підходу». Тому у спілкуванні з дітьми дорослі повинні не опускатися до їх рівня, як заведено вважати, а навпаки – «підніматися до їх почуттів»: «Підніматися, ставати навшпиньки, тягнутися. Щоби не образити».
     І, наостанок, варто навести слова Корчака, у яких відображена уся глибина його мудрості: «Ми не даємо вам Бога, бо кожен має сам знайти його у своїй душі. Не даємо Батьківщини, бо її ви маєте надбати працею свого серця і розуму. Не даємо любові до людини, бо немає любові без прощення, а прощення є тяжкою працею, і кожен має взяти її на себе. Ми даємо вам одне – даємо прагнення до кращого життя, якого немає, але яке колись буде, до життя по правді та справедливості. І, може бути, це прагнення приведе вас до Бога, Батьківщини та Любові». Ці слова Януш Корчак казав дітям, прощаючись із ними перед від'їздом у 1919 році на війну.
     10 заповідей Старого Доктора

1. Не сподівайся, що твоя дитина буде такою, як ти, або такою, як ти хочеш. Допоможи йому стати не тобою, а собою.
2. Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав йому життя – як він може віддячити тобі? Він дасть життя іншому, той – третьому, і це необоротний закон вдячності.
3. Не зганяй на дитині свої образи, щоби у старості не їсти гіркий хліб. Бо що посієш, то і виросте.
4. Не будь зверхнім до проблем дитини. Життя дано кожному по силах, і, будь певний, для неї воно важке не менше, ніж для тебе, а може, й важче, бо у неї немає досвіду.
5. Не принижуй дитину!
6. Не забувай, що найважливіші зустрічі людини – це її зустрічі із дітьми. Звертай на них більше уваги – ми ніколи не можемо знати, кого зустрічаємо у дитині.
7. Не картай себе, якщо не можеш чогось зробити для своєї дитини. Картай, якщо можеш – але не робиш. Пам’ятай: для дитини зроблено недостатньо, якщо не зроблено усе.
8. Дитина – це не тиран, який заволодіває усім твоїм життям, не тільки плід плоті і крові. Це та дорогоцінна чаша, яку Життя дало тобі на збереження і розвиток у ній творчого вогню. Це вивільнена любов матері та батька, у яких буде зростати не «наша», а «своя» дитина – душа, віддана їм на збереження.
9. Умій любити чужу дитину. Ніколи не роби чужій того, чого не хотів би, щоби робили твоїй.
10. Люби свою дитину будь-якою – неталановитою, нещасливою, дорослою. Спілкуючись із нею, радуйся, бо дитина – це свято, яке поки що із тобою.
     

     Прочитавши праці цього славетного лікаря та педагога, ти вже ніколи не будеш таким як раніше, адже твоє світобачення зміниться кардинально.